Проблема полягає в тому, 1) якому колу осіб; 2) на яких підставах; 3) який обсяг конфіденційної інформації (про що саме) дозволено збирати і 4) якими методами.
Потенційному позивачу відповідно до ст. 175 ЦПК України слід зазначити у позовній заяві відносно відповідача не просто персональні дані, які ідентифікують відповідача, а також дані, які очевидно будуть ще й конфіденційними, такі як місце проживання чи реєстраційний номер облікової картки платника податків. В будь-якому випадку сторону судового процесу треба ідентифікувати.
Це дійсно проблема, судячи з того, що зазначив в своїй ухвалі від 17.10.2016 року Апеляційний суд Одеської області у справі № 521/12963/16-ц, а саме без встановлення даних осіб відповідачів, що проживають в квартирі за адресою м Одеса, АДРЕСА_1, неможливо розглядати справу, оскільки не можна з’ясувати відносно яких осіб справа буде розглядатись та при задоволенні позовних вимог яких осіб необхідно буде виселяти з вказаного помешкання.
Відповідно до ст. 6 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” надання органами реєстрації та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері реєстрації фізичних осіб, відомостей про місце проживання особи та її персональні дані здійснюється виключно у випадках передбачених законами України, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини або за згодою самої особи.
Далі йтиметься про збирання інформації про місце проживання відповідача позивачем, хоча приклади з судової практики стосуватимуться різноманітних ситуацій. Їх об’єднуватиме те, що вони розкриватимуть погляд судів в цілому на збирання конфіденційної інформації.
Дані про місце проживання можуть бути у позивача внаслідок укладення договору із відповідачем, оскільки така інформація про сторони договору зазвичай наводиться договорах. Так само легко законно отримати дані про місце проживання фізичної особи-підприємця, оскільки вони знаходяться у відкритому доступі в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, так само як і дані про засновників, учасників юридичних осіб.
Крім того, людина може сама публічно поширити конфіденційну інформацію про себе — для прикладу можна побачити позицію Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 752/10610/16-ц — апеляційний суд … обґрунтовано виходив із того, що інформація, зазначена у відео сюжеті під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_4» не містить конфіденційну інформацію щодо позивача, адже останній за власним бажанням запросив журналістів до свого будинку і дозволив проводити відеозйомку фасаду та подвір`я, при цьому коментуючи як і ким був він побудований, з чого складається, і де в будинку знаходяться певні приміщення. В кадрі відеозйомки дійсно зафіксовано особу дитячого віку, проте без демонстрації обличчя.
Однак, залишається питання, чи є взагалі підстави для збирання та зберігання інформації про місце проживання та про повні ім’я, по-батькові та прізвище відповідача-фізичної особи без її згоди з метою подання позову до суду?
В своїй постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 826/15225/17 Верховний Суд вказав, що положення частини другої статті 32 Основного Закону України передбачають вичерпні підстави можливого правомірного втручання в особисте та сімейне життя особи (в тому числі й тієї, яка займає посаду, пов’язану з функціями держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім’ї). Такими підставами є: згода особи на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також, у разі відсутності такої згоди, випадки, визначені законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Тобто, мало того, що випадок має бути визначений законом, скористатися таким випадком можна тільки в інтересах економічного добробуту та прав людини.
Аргументи для обробки конфіденційної інформації про особу без згоди такої особи з метою подати позов проти цієї особи можна знайти в судовій практиці. Зокрема, в рішенні Слов’янського міськрайонного суду Донецької області у справі № 2/243/1699/2015 від 16 червня 2015 року зазначено, що … як видно з відеозаписів з камери відеоспостереження, оглянутих в судовому засіданні, дійсно нижня частина дверей тамбуру частково охоплюється кутом зору відеокамери, однак, з відеозаписів не вбачається, що камера безпосередньо направлена на двері квартири № 69. Втім, яка вбачається із відеозапису, у різний час,(нічний тощо) невідомі люди знаходяться під дверима відповідача, де ведуть розмову, курять, п’ють, іноді опираються на самі двері, оголюються, показують нецензурні жести тощо… не знаходить свого підтвердження посилання позивача на протиправність дій ОСОБА_2 щодо збирання інформації про побут сім’ї позивача, їх життя, діяльність, втручання в особисте життя сім’ї, вищезгаданим чином не ґрунтується на нормах чинного законодавства, вочевидь виходить за межі розумності та достатності, оскільки відповідач використовувала необхідні для реалізації права на звернення, її дії можуть бути виправдані метою їх вчинення та не порушують права позивача…встановлення відповідачем камер відеоспостереження є його правом щодо самозахисту свого цивільного права від порушень і протиправних посягань будь-яких осіб, що закріплене ст. 19 ЦК України. При цьому встановлення відповідачем камер відеоспостереження не заборонено законом та не суперечать моральним засадам суспільства, та в даному випадку жодним чином не порушує прав позивача на приватне життя.
Ще одним рішенням на цю тему було рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2015 року у справі № 211/4534/14-ц. Там справа стосувалася збирання доказів адвокатом, хоча головне не те, що збиранням доказів займався адвокат, а те, що це робилось для позивача.
В цьому рішенні зазначено, що в обґрунтування позовних вимог зазначила, що 30.12.2013 року вона отримала на пошті позовну заяву ОСОБА_4 до її доньки ОСОБА_2, яка проживає в іншому місці, до якої були додані копії документів, в тому числі, і з персональними даними їх сім’ї та сім’ї дочки. Ні вона, ні її донька ніколи не зустрічалися з ОСОБА_4 та не надавали їй ніяких дозволів на отримання, зберігання та розповсюдження інформації… Частиною 2 ст.8 Конституції України, встановлено, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Таким чином відповідач, діючи, як представник свого довірителя, не може бути обмежений у своєму праві на звернення до суду за захистом своїх прав, а, отже і не може бути обмежений у своєму праві доводити у такому судовому процесі свої вимоги, збирати та подавати на їх підтвердження ті докази, які вважає за необхідне.
Ще одним цікавим рішенням є ухвала Апеляційного суду Донецької області у справі № 0545/6709/12 (0545/6709/2012) від 06.06.2012 р., де суд погодився з постановою суду першої інстанції, якою була підтримана постанова слідчого відмовити в порушенні кримінальної справи за ст. 182 КК України. Суди прийшли до таких висновків — право на звернення до суду за захистом свого порушеного права гарантується Конституцією України та Цивільним Кодексом. Посадові особи КС «Шанс» 9.08.2010 року звернулися в Сніжнянський міський суд з позовною заявою про притягнення ОСОБА_3 до цивільно-правової відповідальності в зв’язку з невиплатою кредитної заборгованості за кредитним договором, в якому вказали персональні дані відповідачки. Незаконним використання і поширення інформації буде тоді, коли воно здійснюється з порушенням встановленого законом порядку. Разом з тим, певні відомості без згоди особи збираються в зв’язку з притягненням його до адміністративної, цивільно-правової відповідальності, у зв’язку із здійсненням військового обліку, і т.п. Кредитна спілка «Шанс» мала право звернутися з позовом до Сніжнянського міського суду за захистом свого порушеного права до ОСОБА_2, і, як вимагає того ст. 119 ЦПК України, вказати персональні дані відповідачки. Пунктом 3 частини 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено використання персональних даних з метою виконання рішення суду без згоди особи, до якого відносяться ці персональні дані. Звернення до суду з позовом не є незаконним використанням і поширенням конфіденційної інформації.
Є ще постанова Верховного Суду від 29 листопада 2019 року у справі № 807/178/18, яка стосувалась збирання інформації адвокатом, проте мені не відомо, чи було це пов’язано саме з підготовкою до позову чи з чимось іншим, однак справа варта уваги через розкриття певних принципів щодо отримання конфіденційної інформації про людину і доступу до публічної інформації.
Відповідно до обставин справи адвокат звернулась з адвокатським запитом до Головного управління Державної міграційної служби України в Львівській області, в якому з метою захисту прав та інтересів клієнта — третьої особи просила надати інформацію про дати видачі певній людині паспорта громадянина України, а також надати копію заяви (форма 1) про видачу паспорта у 2014 році цій же людині (у випадку, якщо запитувана форма містить персональні дані, прошу такі заретушувати). Головне управління Державної міграційної служби України в Львівській області надало відповідь про відсутність можливості надати запитувану інформацію, оскільки вона відноситься до конфіденційної.
Верховний Суд, вирішуючи справу, серед іншого, зазначив, що вирішення питання права на отримання запитуваної інформації знаходиться в площині двох законів — Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” і Закону України “Про доступ до публічної інформації”. Перший визначає право адвоката на внесення і розгляд адвокатського запиту, а другий врегульовує режим доступу до інформації, яку просить надати адвокат. Обмеження розпорядником доступу до інформації з огляду на вимоги частини 2 статті 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації” повинно здійснюватися таким чином: 1) встановлення відповідності обмеження доступу до запитуваної конфіденційної інформації одному із захищених інтересів; 2) встановлення можливості завдання істотної шкоди цим інтересам; 3) порівняння цієї потенційної шкоди з правом громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини. Якщо ця шкода НЕ переважає суспільний інтерес в доступі до інформації, то конфіденційна інформація може бути розголошена і доступ до неї НЕ може бути обмежений.
Таким чином, відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник в листі вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право на цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.
В цій справі Верховний Суд прийшов до висновку, що запитувана інформація (про дату видачі паспорта людині і копія її заяви про видачу паспорта) є інформацією, що містить персональні дані фізичної особи, проте, з огляду на мету її надання та обсяг НЕ може завдати істотної шкоди інтересам цієї особи.
11 липня 2019 року Миколаївський апеляційний суд прийняв постанову у справі № 489/789/19-ц. В цій справі оспорювалося надання відповідачем в іншій цивільній справі переписки в мессенджері «Viber», інформацію про її банківську картку та фотографії неповнолітніх дітей, долучених до відзиву в тій справі. Під час оцінки обставин справи суд послався на те, що ч. 4 ст. 306 ЦК передбачає, що кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Аналогічно, частиною 3 ст. 308 ЦК передбачено, що фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту, зокрема, інтересів інших осіб. Щодо даних банківської картки, то суд зазначив, що вони були оприлюднені раніше самою позивачкою.
Підводячи підсумки, суд висловися, що відповідач діяв в межах вимог цивільного законодавства та на виконання вимог статей 81 та частини 1 статті 191 ЦПК, а тому порушень прав позивачки, передбачених статтею 8 Конвенції, статтями 31,32 Конституції України та статтею 301, 302 ЦК на недоторканість особистого та сімейного життя не були виявлені судом.
Отже, українське законодавство і судова практика розглядають необхідність отримання конфіденційної інформації з метою звернення до суду як законний інтерес, більше того, збирання конфіденційної інформації без згоди особи, якої вона стосується, може бути частиною самозахисту тієї особи, яка збирає інформацію.
Законними є, наприклад, адвокатські запити (хоча є обмеження щодо надання інформації з обмеженим доступом), запити на доступ до публічної інформації (тут є більше можливостей отримати конфіденційну інформацію, враховуючи постанову Верховного Суду від 29 листопада 2019 року у справі № 807/178/18). Ці методи збору врегульовані законом і є певні принципи розкриття інформації на такі запити.
Якщо говорити про самозахист, то у потенційного позивача може бути ще й повірений. В Висновках Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 ГПК України, за II півріччя 2014 р.зазначено, що юридичні дії повіреного є діями самого довірителя, з яким через повіреного вступають у відносини треті особи. За договором доручення повірений за вчиненими ним правочинами з третіми особами жодних прав і обов’язків не набуває, натомість створює права та обов’язки для довірителя, що й становить сутність відносин представництва.
Такий повірений за домовленістю за довірителем може також бути розпорядником персональних даних, зазвичай, в частині даних у справі, яку веде повірений.
Проте, такий повірений може в якийсь момент перетворитися на «приватного детектива», чий статус не врегульовано, що матиме наслідки, схожі на ті, що у кримінальній справі № 161/19355/19 за вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області, де суд встановив, що обвинувачений, виконуючи замовлення здійснював незаконне візуальне спостереження за ОСОБА_4 біля входу та безпосередньо в кафе «Віденська кава» за адресою: м. Луцьк, вул. Кривий Вал, 24, а також аудіозапис розмови останньої, яка відбувалась даному кафе, використовуючи при цьому пристрій чорного кольору, який ззовні схожий на флеш-накопичувач із наявними написами на іноземній мові «USB Disk Recoder» «REC», «STOP», «MIC», чим здійснив незаконне збирання та зберігання конфіденційної інформації про особу.
Мені, звичайно, цікаво, чи була особа, за якою спостерігав обвинувачений, дійсно ідентифікована обвинуваченим (див. Частина 6 Умисна ідентифікація та кримінальна відповідальність) на момент збирання та зберігання ним інформації, але справа вже вирішена.
В будь-якому випадку безпідставна передача конфіденційної інформації і поза передбаченими законодавством процедурами, матиме наслідки не тільки для збирача інформації, але й для її поширювача, зазвичай, за умови, що той з них, кого притягатимуть до відповідальності, здійснив таку операцію з інформацією відносно ідентифікованої ним людини.
Прикладом подібного слугує постанова Київського апеляційного суду від 12 червня 2020 року у справі № 753/3815/18, де суд зазначив, що позовні вимоги були обґрунтовані тим, що 21 березня 2016 року між позивачем та ТОВ «Айол Нет»було укладено договір № 23032016 про надання телекомунікаційних послуг. Однак, в порушення умов дотримання конфіденційності персональних даних, директор ТОВ «Айол Нет» ОСОБА_2 повідомив працівникам правоохоронного органу персональні дані позивача, внаслідок чого у орендованому приміщенні позивача було проведено обшук та вилучено належне йому на праві власності майно. Постановою Дарницького районного суду м. Києва по справі № 753/13908/17 від 30 серпня 2017 року ОСОБА_2 (директораТОВ «Айол Нет») визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення у сфері захисту персональних даних, передбаченого ч. 4 ст. 188–39 КУпАП, однак звільнено від відповідальності за спливом строків накладення адміністративного стягнення. Внаслідок порушення ТОВ «Айол Нет» права на захист персональних даних позивача, останньому було завдано моральну шкоду…
Дійсно, 30 серпня 2017 року Дарницький районний суд м. Києва по справі № 753/13908/17 виніс постанову, з якої стає зрозумілим, що ТОВ «АЙОЛ НЕТ» надало правоохоронним органам інформацію про абонента, отримавши від цих органів листа, проте, як зазначив суд, запитувана у рамках кримінального провадження Відділом протидії кіберзлочинам в місті ОСОБА_1 Київського Управління Департаменту кіберполіції Національної поліції України у листі від 19.07.2016 №7207/38/19/01–2016 інформація стосується надання відомостей про абонента, які знаходяться у речах і документах оператора (провайдера) телекомунікацій, відтак її витребування має здійснюватися у спеціальному порядку, визначеному Главою 15 КПК України, тобто виключно на підставі ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю.
© Юрій Карлаш, 2020
Технології, Медіа і Телекомунікації 